Коли не знали що сказать,
в куток слова кидались.
Так може варто в них спитать,
слова, ви де сховались?
Маленькі букви,
тверді знаки.
Це стан душевної ознаки,
на смак достиглі маки...
Такі прості слова,
коли вони шалені.
В рядку і на папері,
прості, як білі двері...
Чи вийде речення
у просторі?
Твої сторінки,
наче воскові.
Чи нас так мало,
чи ви сумні?
Когось не стало,
хтось в огні.
Слова, такі ви непостійні,
від вас сплітаються думки.
Колючі, злі і самостійні,
і все як завжди - навпаки.
Від слів підвищується тиск,
від них не заживають рани.
Від слів в очах згасає блиск,
від них любов розноситься вітрами.
Як вчасно, і коли їх підбирати,
ніхто не розуміє.
Не треба слів цих ображати,
при цьому вбивши всі надії.
