Їм не потрібні наші сльозі,
Їх не цікавить це життя.
Вони лиш здатні на погрози,
Немає сенсу каяття.
Послухати чи дать пораду – ні,
Не в їхньому це стилі.
На що звернуть вашу увагу -
Не знаєм, та Ми вже всі безсилі.
За що висмоктуєте кров ви з нас,
Та чим ми так завинили?
Це дуже смутний для нас час,
Ви захотіли і спинили.
Які вони – слова без слів?
Чи може повернутися назад?
У серці безліч здушених вузлів,
Та вже не піде все на лад.
Ви й так зробили більше,
Зламали нам життя!
Куди вже далі, хіба буде гірше?
Там
відчай, біль, серцебиття.
Слабкіші вже давно зламались,
Уже не дихають
та й не живуть тепер.
Але такі як ми хотіли,
щоб ви
дізнались
Це все насправді мамо, я не помер.
А що чекали ви?
На що були надії?
Ви думали, ми не змогли
Здійснити наші мрії?
Я повторю це знову й знов
Ви помиляєтесь, це так.
Не буде більше цих розмов
Я не здаюся просто так.
То вже й не зможете тепер.
Я
вас з життя всіх відокремлю,
Щоб ви подумали – Гомер.
Не так вже й легко це сказать
Та совість моя чиста знову.
Я вже не буду проклинать
Й від вас не ждатиму прокльону.
Що ви
могли – зробили.
Не встигли, то дарма!
Ви нас так правильно зростили
Що домом стала нам тюрма.
Не кайтеся, воно того не варте
Ви ж не навчилися життя.
І правду кажуть люди - «як ляже карта»
Отак зіллються долі співчуття.
